Перші вістки про ямницьку церкву і розвиток церковних відносин знаходимо у документах дуже давніх часів. Так, в уже згадуваній люстрації 1565 року згадуються два ям-ницькі священики,1 а німецький мандрівник Ульріх фон Вердум в 1672 році, проїжджаючи село, бачив у Ямниці церкву.2 Про ім’я та прізвище пароха дізнаємося із Йосифінської метрики за 1787 рік. Ним був, згідно перекладу, о. Ґжеґорж Левицький.3 Правда, в інвентарі за 1789 рік ім’я священика звучить вже як Джозеф, а в документі, датованому 26 червня 1808 року, - Йосиф Левицький. Під проводом о. Левицького, а також о. Соневицького в Ямниці налагоджується нормальний соціально-економічний та духовний розвиток в умовах австрійської залежності. За свідченнями тематизму від 1832 року ямницьким парохом був о. Петро Галайкевич (1801).4

Справжнє відродження духовного життя в селі наступило в другій половині XIX століття, в часи душпастирства о. Антонія Струтинського. Він народився 13 червня 1832 року, а 16 вересня 1858 року був рукоположений. З 24 жовтня 1858 року по 26 вересня 1859 року був сотрудником в Петрилові, потім завідуючим у Чорнолізцях (від липня 1859 року по липень 1860 року), а після - сотрудником в Монастирськах (з 11 липня 1860 року по 31 березня 1864 року). В період з 1 квітня 1864 року по 31 березня 1868 року був капеланом, а потім парохом в Пасічній, біля Станиславова.

В Ямниці почав свою святенницьку працю о. Струтинський з березня 1868 року.5 Сучасники згадували, то був він “чоловіком прямим, любив правду і своїх прихожан”. Своє завдання бачив у вихованні в людей християнської моралі і боротьби з негативними сторонами в житті громади, особливо п’янством. Отець Струтинський був і біля витоків зародження просвітницького життя в селі. Саме завдяки його старанням в 1896 році в Ямниці появилася читальня “Просвіти”. Дбав парох і про сільську церкву, утримуючи її в чистоті й порядку.

Про стан церкви Св. Миколая на зламі ХІХ-ХХ століть дізнаємося з церковної “Відомості...”, складеної 23-27 грудня 1898 року. Була вона, хоч і дерев’яна, але на той час в доброму стані. Всередині - три алтарі, три чаші, дев’ять фелонів та церковні книги. Стан останніх був непоганий. Посередині був іконостас, також вічне світло перед Святими Тайнами. Були й відпусти, статуї і хрести. Застрахована церква була у Львівській страховій компанії “Дністер” на п’ять тисяч злотих. Внутрішньо була добре оформлена (страхова сума внутрішнього оформлення виносила 4,200 злотих). Про цвинтар вказується, шо він огороджений і “обезчещений не буває”. Траву збирала церковна прислуга. Дзвіниця стояла осібно. Була також в непоганому стані. П’ять дзвонів застраховані на 857 злотих. Вночі біля церкви була варта. Будинок пароха і господарські споруди також дуже добре збережені і застраховані на 667 злотих. По господарству порався сам священик. Серед документів в канцелярії були інвентарі, метрики, списки прихожан, протоколи, деякі листи. Давніх документів не було. Скарбниця зберігалась в церкві і була, як зазначено, “прикована”. Ключі від неї зберігалися в пароха і двох провізорів. На час складання “Відомості...” на рахунку у Братчиків було 40 злотих, А Сестриць - 30. Був записник надходжень і витрат. Перевіряючі, укладачі “Відомості...”, відзначили добрі успіхи церкви в катехизації прихожан, яка проводилася вечорами. Функціонували дві школи, - окремо для хлопців і для дівчат. Уроків релігії було шість на тиждень. Релігійне виховання вчителів “на рівні”. До Братства Тверезості належало 700 членів. Тут був і свій статут. Маєтками Братство не володіло. Цікавий запис знаходимо в графі “Поведінка пароха”: “Ревность о поднесенне духовно і матеріально своїх парохіян”. До церковної служби належав дяк Василь Савчак, який був письменний й “умів добре устав і спів". На час складання “Відомості...” він уже 28 років виконував свої обов’язки. Провізорували Дмитро Кушніренко, Василь Смицнюк, Никола Деркач, а паламарем був Петро Шпільчак.

Для того, шоб краще уявити собі ямницьку церкву до війни, варто звернутися до спогадів Івана Пелехатого (1906 р.н.). Він згадував, шо церква мала п’ять бань, “як на Січі”

Майстер, який її будував, був звідкись з гір. Коли її спо-руджував, то не знав, як завершити. Тоді пішов у лози, нарізав сітника (тонких лозин), вив’язав макет церкви, а потім закінчив будувати і церкву. Всередині, на райських воротах, вирізьбив себе, лежачого на лівій руці. “Я ще добре пам’ятаю те зображення, - згадував п. Пелехатий, - про те, шо майстер вирізьбив саме свою фігуру, казав мені дяк Василь Савчак, який був моїм стриєм, а також старші люди”. Дзвіниця мала п’ять дзвонів - один великий і чотири малих. Незважаючи на те, що в церкві вночі була варта, але і туди залізав злодій. Він думав, що чаша золота і вкрав її , але потім, зрозумівши, що це не так, викинув. Каса була в коробці, яка, в свою чергу, була прибита і вкрасти її було неможливо. Це була мала каса, а велика зберігалася в Станиславові. Після війни (Першої світової) і велику касу почали зберігати в Ямниці. Микола Петрик (1908 р.н.) розказував, що на місці, де після війни збудували читальню (будинок культури за радянської влади), до Першої світової була капличка. Дзвонарем в селі був Стась Пелехатий, який виконував свої функції дуже майстерно. Він не просто дзвонив. Він грав на дзвонах різні мелодії.Цікавою особистістю в селі був ямницький дяк Василь Савчак, про якого вже йшлося више. Як згадує вчитель Василь Савчак, він був дуже оригінальною людиною. Любив вітатися: “Слава Ісусу Христу християнам, а Вам жидки - добрий день!”. Коли в церкві під час Богослужби він чув, що хтось із жінок не так співав, то його реакція була емоційною: “Химо! Куди тягнеш?!.”.

Незважаючи на те, що загальний матеріальний рівень прихожан до війни був невисокий, дехто з ямничан фондував на церкву досить великі суми. Так, померлий 25 квітня 1903 року Симань Стефанський, син Мартина, “записав розпорядження послідної волі з дати... 23 квітня 1903 року: квоту 200 крон, на фундацію богослужебну при греко-католицькій церкві в Ямниці з призначенням, що би на одсотки до тої квоти відправлялися щорічно по вічні часи в згаданій церкві Служба Божа за упокій єго души...” Згадану суму перевела на церкву спадкоємиця Семена Стефанського Олена з Стефанських Когучева. Всього нею була переведена сума в розмірі 210 крон. 7

Отець Антоній Струтинський помер в Ямниці 28 жовтня 1907 року після важкої недуги, обтяженої його конфліктом з частиною радикально налаштованого громадянства. Похований на сільському цвинтарі і могила його збереглася до нашого часу. Сорок дев'ять років стояв він на сторожі духовності і просвіти в селі. 1 в цьому довший час йому допомагали о.о. Іеронім Бариш та Микола Гриновський. Перший з них, о. Бариш, народився в селі Конотопи Сколівського деканату 27 червня 1864 року. Рукоположений був у 1888 році. Вже в 1889 році був деякий час сотрудником в Ямниці. В тому ж таки році був сотрудником в Снятині (до 26 січня 1890 року), потім в Березові, Борщеві і, нарешті, з 9 жовтня 1894 року і аж до 31 жовтня 1911 року, тобто до часу виїзду до Америки, - парохом в селі Долішній Угринів. Отець Бариш був одружений на доньці о. Струтинського. Брав активну участь в політичному житті Станиславівшини, відстоюючи ідеали українського поступовства.8

Отець Микола Гриновський народився 5 серпня 1865 року в Тисменииі. Рукоположено на священика його було 14 жовтня 1890 року. Сотрудником в Ямниці він служив з 18 лютого 1890 року до 23 лютого 1893 року. З 9 червня 1893 року по 22 лютого 1900 року він - сотрудник в Снятині. Потім катехит української Гімназії в Коломиї. Був совітником Єпископської Консисторії з відзначенням Крилошанина в 1907 році.9

По смерті о. А. Струтинського призначення на працю в Ямниці дістав о. Іван Луцик. Перед цим він був сотрудником пароха у Городниці Городенківського деканату, звідки був звільнений 28 березня 1906 року. Вже через два дні єпископ Григорій Хомишин надав йому грамоту на Ямницю. Для того, щоб остаточно закріпитися в селі, отець мав скласти конкурсний екзамен. Він відбувся 15-16 травня 1906 року, з успішним для священика результатом. ОЛуцик душпасти-рував у Ямниці до 1909 року, після чого перейшов на працю катехита у Станиславів. Йому на зміну прийшов о. Нестор Гавацький. Довгий час він працював на Тещіопільщині (м. Обертин Жуківського деканату), звідки був звільнений 1 квітня 1904 року. Опісля, перед призначенням на нове місце, він 12-13 травня 1905 року успішно складає конкурсний іспит і дістає парафію в Кінчаках (4.04.1906 року). В цьому селі о. Гаваиький пробув менше року і був переведений до Космача Богородчанського деканату (1.04. 1908). Наступного року він опікується громадами сіл Колінки та Далешева Городен-ківського деканату. Останні відомості свідчать, шо в серпні 1911 року о. Гавацький був парохом у Мухавці та Головчинцях Заліщицького деканату.

Третім з черги по смерті о. Струтинського був о. Іван Лабич. Його було призначено до Ямниці 13 квітня 1908 року. До цього часу він душпастирував у Серафинцях Городен-ківського деканату. В Ямниці о. Лабич пробув майже півтора року. Опісля його призначили до Садогури Чернівецького деканату, а 19 жовтня 1911 року перенесено у Винятці Залі-шицького деканату.

Останнім парохом до Першої світової війни був о. Михайло Ільницький. Перед цим він був просвітером Пе-ремиської єпархії. В 1905 році його було призначено сотрудником священика у Тисмениці. Тут він пропрацював чотири роки. В жовтні 1909 року його переведено до Ямниці. В той час грошову плату отцям збиралося з пожертв громади на надходження від відправ. Для окремих отців, за рекомендацією єпископа, цісарське намісництво у Львові саме призначало платню. Єпископ Григорій Хомишин в 1909 році написав таке прохання у справі ямницького пароха. У пам’яті ямничан о. Ільницький залишився як переконаний москвофіл і гонитель просвітянства. В часи світової війни відступив з Галичини разом з російською армією.10

Перша світова війна принесла незчисленні біди й поневіряння. Справдилися пророкування о. Струтинського - Ямниця була вшент зруйнована. Знищена була і церква. Великий дзвін з дзвіниці ямничани заховали, закопавши в землю в надійному місці. Чотири маленьких зняли і вивезли з села мадяри, які окупували село в 1915 році. Велика кількість ямничан, в час війни, були евакуйовані на Ґмінд (містечко в Австрії), де жили в таборах біженців. Тут їх навістив Глава Української Греко-Католицької Церкви митрополит Андрей Шептицький. Ямничан він добре пам’ятав ще з довоєнної місії, яку відпроводжував в селі. Існують перекази про те, що його візит істотно поліпшив жахливе становище тимчасових переселенців і пізніше допоміг їм повернутися додому.

В 1915 році на парохії в Ямниці появився новий священик - отець Юстин Гірняк. Він на довгі роки став провідником місцевої громади і одним з найбільш авторитетних пасторів серед духовних отців Станиславівщини. Народжений 11 лютого 1877 року в Бучачі, о. Гірняк був рукоположений Пресвяшенним Андреєм Шептицьким 1 вересня 1899 року. З 22 вересня 1899 року до 31 січня 1902 року був сотрудником у Гвіздці. Першого січня 1903 року о. Гірняк введений завідувателем в Тязеві Єзупольського деканату, а з першого квітня 1904 року стає пастором в цьому селі. Працював і тимчасовим завідувателем в Сільці з 10 листопада 1910 року. В роки війни о. Гірняк був вимушений нести Слово Боже прихожанам в багатьох селах, оскільки церкви залишилися без священиків. 25 лютого 1915 року о. Юстин Гірняк був введений тимчасовим завідувателем в Ямниці, а з 28 жовтня 1916 року до 1917 року на такій же посаді був у Торговиці-

Тимчасовим завідувателем в Долішнім Угринові був з листопада 1919 року до 1920. Нарешті, з 30 грудня 1920 року о. Гірняка офіційно затверджено парохом в Ямниці. Священик віддав селу кращі роки свого життя, підніс його до висот духовності та національної свідомості, а також досить високого, в порівнянні з іншими селами, матеріального благополуччя. За своє довге життя ямницький священик обіймав досить помітні посади. 31 липня 1915 року він був іменований тимчасовим Єзупільським деканом, а з 2 серпня - постійним. Був ординаріальним шкільним комісаром в своєму деканаті. А 12 жовтня 1932 року був іменований дійсним Станисла-вівським деканом і нагороджений грамотою. За чесну самовіддану працю на душпастирській ниві 5 січня 1928 року був призначений Совітником Єпископської Консисторії в Станиславові з правом уживання телярин і рукавків при реверенді, а 31 грудня цього року - грамотою Єпископської Консисторії і визнаний її референтом. За ревну і успішну душпастирську працю, совісне сповнювання уряду декана і референта Єпископської Консисторії 15 жовтня 1932 року о. Гірняк іменований почесним Крилошанином при Єпископській Капітулі.11

Серед начальних завдань, що постали перед парохом і його прихожанами в перші повоєнні роки, чи не найголовніше була побудова Божого Храму, як осередку духовного єднання з Богом. Тому 24 листопада 1924 року на засіданні парохіяльного комітету, до якого входили Гаврило Марик -голова, Василь Галярник, Олекса Кушніренко і парох о. Гірняк, було ухвалено рішення про потребу “будови нової церкви і мешкання для пароха”. З цією метою “підтримано ухвалу віднестися до компетентних властей в ціли започатку-вання конкуренційної розправи” по будівництву церкви. Подано також план нової церкви, опрацьований інженером Л. Левицьким із Львова і затверджений консерватором при уряді Воєводства у Львові 15 квітня 1924 року... Правда, з невідомих нам причин 11 червня 1926 року консерватор затвердив новий план церкви, автором якого був львівський архітектор інженер Олександр Пежанський. У Львові він мешкав по вулиці Пелчинській, 22, у квартирі 11. Цей проект з деякими застереженнями був підписаний єпископом Григорієм Хомишиним. 26 січня 1926 року Єпископський Орди-наріат знову просив “ Світле староство в Станиславові про “переведення розправи конкуреційної на будову церкви в Ямниці”, мотивував це тим, шо “проволоки тої справи спричиняє страти на будівельних матеріалах”. Представником від Єпископської Консисторії на “розправу”, яка відбулася в Ямниці 19 лютого 1929 року, був затверджений о. Володимир Ленкавський, парох з села Загвіздя. 17 червня 1932 року об одинадцятій годині в приміщенні парохіяльної канцелярії в Ямниці відбулося засідання парохіяльного комітету з приводу побудови церкви. Присутніми були о. Юстин Гірняк, начальник громади Теодор Катамай, повноважений громади Василь Дмитраш, а також Василь Долчук, Василь Дейчаківський, Василь Катамай і представник від поміщиці п. Марії Стелли Борковської, - патрона ямницької церкви, - п. Бернард Мель-зак. Головне питання, довколо якого розгорілася суперечка між парохіяльним комітетом з однієї сторони і представником помішиці з іншої, була неможливість зі сторони графині сплатити кошти на будову церкви, що її належало зробити як патрону і власниці найбільшої частки земельних угідь в селі. Мельзак запропонував затримати будову церкви, яка почалася, строком на один рік, поки у поміщиці “ не поправляться господарські відносини”. “Пані Борковська числиться з тим, що за рік часи поліпшаться”, - записані в протоколі зборів слова п. Мельзака. Однак комітет одноголосно вирішив ні в якому разі не переривати будову, ухваливши, що треба вести справу так, “щоб до осені церков накрити”. Потім комітет більшістю голосів вирішив “розписати конкуренцію на будову церкви в квоті 40.000 злотих, котра має бути зібрана квартальними датками, почавши від 1 вересня 1932 року і закінчивши 31 грудня 1933 року”. Мельзак аргументував свою негативну позицію щодо більшості тим, шо “кошторис зависокий, беручи до уваги критичні часи 1932 року”. Він стверджував “треба ограничитися до таншої церкви і то на тій підставі, шо тепер матеріали можна купити таньше і що церква може коштувати від 10.000 до 12.000 злотих”. Назбирати суму, затверджувану комітетом, було непросто, тим більше, шо графиня Борковська написала апеляцію до Воєводського уряду в Станиславові, в якій просила скасувати рішення парохіяльного комітету в Ямниці відносно сплати нею кругленької суми на будівництво ямницької церкви. 9 листопада 1934 року Єпископська Консисторія у зверненні до староства просила “о зарядження стягнення датків конкуренційних від обов’язаних до конкуренції на будову церкви в Ямниці...” Невідомо, як прореагувало староство і якщо реакція була, то які вона мала наслідки, але ямничани продовжували пошук коштів. З цією метою парохіяльний комітет звернувся до Консисторії з проханням про допомогу в справі пошуку документів про страхування старої церкви. У відповідь Консисторія у своєму посланні від 19 листопада 1932 року стверджувала, шо в їхніх “архівах нема інвентарів старих передвоєнних, а ні планів старої церкви в Ямниці. Є лише записка, що та церква побудована в 1772 році”. В свою чергу, Повітове Староство зробило запит у Львівську страхову компанію “ Дністер ” на рахунок страхування майна старої церкви з надією отримати страхову суму і допомогти ямничанам розрахуватися з боргами за будівництво нової церкви. Але відповідь була негативна: “Повідомляємо, що жаданого акту обезпечення церкви в Ямниці, яка погоріла в часи війни, не можна, на жаль, предложити, бо такого вже не знаходимо. Дотичні акти переховуються десять літ, а хотяй протоколи воєнних шкід находяться у нас дотепер, однак між ними не знаходимо рівнож зголошення про пожар тої церкви”. Таким чином, перспектива сплатити всіх коштів за будову церкви видавалася непростою. Тому голова парохіяльного комітету Василь Долчук 16 травня 1934 року в листі до Повітового Староства просив затримати сплату податків з села в зв’язку з тим, “що будівельний комітет має довги поверх 6.000 злотих, від котрих платить відсотки”. В кінці Долчук повідомляв про те, що в Ямниці в цей час проводилася парцеляція двірських (поміщиці Борковської), земель і за борги графиня буде розплачуватися землею. 12

Вибудувана церква стала перлиною дерев’яної архітектури Галичини, притягуючи увагу туристів і просто небайдужих до української культури і духовності. Перед самою війною у Калуші у фірмі Братів Фельчинських було закуплено великий дзвін “Володимир” для церковної дзвіниці. Всього дзвонів було три.

Отець Юстин Гірняк був найбільш помітною фігурою в громадському житті села 20-30 років. Він організував після війни в Ямниці мистецький гурток, став ініціатором відродження філії читальні “Просвіта”, яку на перших порах і очолював. Всіляко підтримував молодь, часто навіть ризикуючи вступити в конфлікти із старшим громадянством. Протегував “Пласту”, філії молодіжного товариства “Сокіл-батько “, і навіть опікав ямницьких футболістів. За власні кошти посилав обдарованих дітей на навчання в гімназію та ремісничі школи. Керував хором, вчив дітей грі на музичних інструментах, ставив театральні постановки. Фактично, без участі пароха не відбулася жодна більш-менш помітна мистецька, громадська чи навіть політична подія в селі. Авторитет о. Гірняка був незаперечний і священик пишався заслуженою любов’ю і повагою своїх прихожан.

* * *

Початок Другої світової війни, яка потягнула за собою ліквідацію Польщі і прихід більшовиків, наклав важкий відбиток на церковні відносини в Ямниці. Безбожна влада з самого початку свого побуту в селі розв’язала кампанію переслідування прихожан і їхнього священика. На о. Гірняка три рази накладали велику грошову контрибуцію, яку село виплачувало за свого пароха. Потім енкаведисти, під час допитів о. Юстина, почали погрожувати йому розправою, якщо він не викаже своїх односельчан, вороже налаштованих до радянської влади. Ці насильства привели до нервового розладу у пароха і змусили його переховуватись від окупантів у доньки на Поділлі. До загальних прикростей додалась і смерть дружини священика Юлії в 1940 році.

З 1941 року, нові, тепер уже німецькі, загарбники, які в липні змінили більшовиків, продовжили політику терору. Справжнім лихом для ямничан стали примусові здачі продуктових контингентів, які організувала німецька влада. Чужинці насильно залучали до цієї екзекуції і о. Гірняка, як такого, який володів німецькою мовою. ІПарох робив все можливе, щоб полегшити долю своїх односельців, заступаючись за них перед німцями. В червні 1944 рок^ виїхавши на відпочинок до свого сина в село Криниці на Демківшині, він був примушений, в силу обставин, виїхати в еміграцію, де і залишився до смерті.

На схилі літ він не полишав, громадської роботи, займався науковими дослідженнями писав дописи до українських часописів. Помер о. Юстин Гірняк в 1958 року в США і похований у Філадельфії.

Зміна окупаційної влади в Ямайці в липні 1944 року ледь не привела до знищення з такими труднощами зведеного ямницького шедевра - церкви. Відступаючі німці мінували і знищували залізничне полотно, яі<е проходило через село. З метою створення ДИМОВОЇ завіси чи ще з якихось причин, замінували в трьох місцях і церкву Сама Божа Воля послала на той час до церкви паламаря Гав^ила Долчука. Він помітив, як один із німецьких солдатів, запаливши бікфордів шнур, почав відходити від місця очікуваного вибуху. Потім приєднався до інших солдатів і разом Вони відійшли. Побачивши запалені шнури, Долчук тут же затоптав їх. Так ямничанину вдалося врятувати гордість місцевої громади - сільську святиню. 13

* * *

Розповідь про церковне житт^я В Ямниці до нового приходу більшовиків була б неповноіо, якщо б не згадати про священиків, які народилися в селі, але своєю душпастирською працею зміцнювали дух і національну свідомість прихожан інших сільських громад.

Найбільш відомим серед нцх був, напевне, о. Антін Дмитраш. Він народився в Ямниці 16 серпня 1871 року, 15 березня 1896 року був рукоприло^ений єпископом Преосвященним Юліаном Пелешем. За все своє життя він пропрацював у багатьох селах, незмінно користуючись авторитетом серед своїх прихожан. З 1 квітня 1896 року був призначений сотрудником в Мишині, з 17 травня 1897 року - в Заболотові, а з 18 листопада - на тій же посад, Межигорді Устенського деканату. Завідувателем парохії о. Дмитраш був спочатку в Рибні Косівського деканату (1898-1899), потім в Пилипках (9. 04. 1900-15. 03. 1901), в Тязеві - з жовтня 1902 року до 20 грудня цього року, в Олешкові з 21 грудня 1902 p., в Новоселиці з 30 січня 1904 року і до 11 березня 1904 року і, нарешті, в Залучу над Черемошем з 1 грудня 1904 року. 24 липня 1905 року о. Антін офіційно стає парохом в Залучу. Священиком в цьому селі був до 4 квітня 1913 року, паралельно будучи ще завідувателем з 1 листопада 1911 року у Вашківцях. 5 квітня 1913 року о. Дмитраш введений на парохію в село Будилів. Зважаючи на його чималий досвід душпастирства і авторитет на Снятинщині, 4 квітня 1914 року ямничанин іменований дійсним деканом Снятинським. Працював на цій посаді 10 років до 31 березня 1924 року. Якийсь час о. Антоній виконував обов’язки завідувача і в Русові (до 20 жовтня 1917 року). Після війни з 22 жовтня 1921 року був введений на парохію Вовчковець, а 1 березня 1928 року починає працю священика в селі Заріччі Надвірнян-ського деканату. ЗО серпня 1928 року іменований першим містодеканом Надвірнянським. В Заріччі о. Антоній Дмитраш був парохом до своєї смерті - 29 квітня 1936 року. За свою жертвенну працю на духовній ниві священик в 1908 року був визнаний Духовником деканальним, а 24 січня 1912 року іменований Совітником Консисторії. На Покутті і на Поділлі о. Дмитраша знали і як відомого громадського діяча, який приклав чимало зусиль до організації і розвитку просвітницького руху. 14

У Львівській Духовній Семінарії вчилися і готували себе до духовного стану ше двоє ямничан - Гриць Якимечко і Богдан Смицнюк. По-різному склалися їхні долі. Якимечко після війни емігрував до Канади, а Смицнюк залишився в Україні і працював вчителем, оскільки комуністична влада не дала йому можливості висвятитися.

* * *

Третього березня 1945 року Єпископ Григорій Хомишин призначає о. Данила Микитюка священиком до Ямниці. Парох прийшов у село у важкий повоєнний час, коли в Західній Україні розгорявся національно-визвольний, антибільшовицький рух, який поступово переріс у збройну боротьбу проти окупантів.

Для отця ці роки були особливо тяжкими, але його підтримувала громада, яка, вихована о.Гірняком, була активною і національно свідомою.

Отець Данило Микиткж народився в селі Рожен Малий на Косівщині. Батько його Никифор Ми-китюк працював учителем. Крім нього в сім’ї було ше троє дітей. Після закінчення початкової школи в ріднім селі в 1922 році поступає до Коломийської Гімназії.

Закінчив її в 1930 році і тоді ж поступив до греко-католицької Богословної Академії у Львові. В 1936 році прийняв сан священика. Був висвячений львівським єпископом Микитою Будкою... Впродовж 1931-1945 року веде душпастирську діяльність на теренах Львівщини - з 1 вересня 1936 року по лютий 1937 року у церкві св. Миколи села Урич Дрогобицького району, а з 2 лютого 1937 року до березня 1945 року у церкві Успення села Тухолька Сколівського району.

Ямничани старшого покоління пам’ятають о. Данила як авторитетного та національно свідомого пароха. В час важких випробувань безпощадної боротьби з більшовицькими окупантами в другій половині 40 років він разом з громадою переніс усі лихоліття воєнного часу. У 1946 році, перед так званого “об’єднання церков”, отець був змушений перейти на православ’я. Грамота, яка призначала його на ямницьку парохію, уже в рамках російської православної церкви, була підписана православним Станіславсько-Коломийським Єпархіональним Архієреєм Антонієм. Цікавим є те, шо, заповнюючи анкету про себе в обласного Уповноваженого в справах російської православної церкви, в пункті про призначення його до Ямниці, отець пише, шо зроблено це грамотою Хомишина, але одразу закреслює, вписуючи єпископа Антонія. У відправі Святої літургії отець залишає всі особливості відправи греко-католицького обряду. В 1949 році отець був засуджений Московською особливою нарадою по ст. 20.58 - “зрада Батьківщині”, по ст. 1“а” на 10 років. В 1956 році Комісія Президії Верховної ради СРСР звільнила його зі зняттям судимості. Подальші п’ять років його життя пов’язані з Рогатинщиною - з 4 серпня 1956 року по квітень 1961 року він - священик у церкві св. Миколая у селі Бабинці Горішні. Крім того, він доїжджає в інші села. Зокрема, у церкву Путятинців. Чим більше пошани здобуває він серед віруючих прихожан, тим менше довіри у безбожної влади. В 1960 році отця викликали на переслухування до “компетентних органів” через його відмову служити панахиду померлому комсомольцю з Бабинців. Негативна позиція священика в даному випадку була викликана тим, що небіжчика ховали без церковної відправи. Наступне непорозуміння о. Микитюка з владою було пов’язане з бажанням священика відремонтувати стареньку церкву в селі Підвінні. Подальша душпас-тирська праця отця пов’язана з Снятинщиною та Коломий-щиною. З 5 квітня 1961 року він - священик церкви св. Вознесіння у с. Заболотові, потім у церкві св. Михайла у селі Борщеві, церкві св. Миколая села Тулуків, а також доїжджає до Олешкова, Келіхова та Зібранівки Коломийського району. З переходом на священицьку працю до Заболотова о. Микитюк не пририває відносин з Рогатинщиною. Зокрема, в часі Зелених Свят ним було запрошено до Заболотова церковний хор з Рогатина, за що отець в черговий раз давав пояснення уповноваженому у справах релігії в Івано-Франківській області. Роки, проведені за ґратами, підточили здоров’я о. Микитюка. Він хворіє туберкульозом. 5 листопада 1977 року на 41 році своєї душ пастирської праці священик виходить на пенсію...15

Наступний тридцятилітній період в історії церковного життя ямничан пов’язаний із душпастирською працею о. Ярослава Нижникевича. Це був непростий для громади та її пароха час. Комуністична влада намагалася повністю паралізувати вплив церкви на життя в селі, а отця схилити до “співпраці” з метою виявлення “антирадянських елементів”. Але ямницький священик не тільки з честю виходив з цих непростих обставин, але й зумів своєю жертвенною працею заслужити любов і повагу своїх вірних...

Отець Ярослав Нижникевич народився 24 червня 1911 року в селі Нові Стрілища на Львівщині. Народився в сім’ї Василя та Ксені (з родини Дякун). Був четвертою дитиною і єдиним сином у сім’ї. Дитячі роки проходили в час і після Першої світової війни, в тривозі та нестатках. Рятувала сім’ю важка і виснажлива праця батьків у господарстві та швейна машинка “Зінґер”, на якій тато Ярослава “обшивав усю сім’ю та односельчан”. В період епідемії тифу мама Ксеня доглядала хворих односельчан, а шоб застерегтися від захворювання та не заразити нікого в сім’ї, натирала собі та всім лице і руки часником...

Початкову освіту Ярослав здобув у рідному селі. Вчився з великим бажанням, отримав рекомендацію для вступу до гімназії. У зв’язку з важким матеріальним станом сім’ї, а також тому, що Ярослав був єдиним сином, батько був категорично проти бажання хлопця вчитися далі. За споминами самого Ярослава, після безрезультатних бесід з батьком, син на колінах благав маму, щоб пішли йому назустріч і відпустили вчитися. Здоровий Глузд все ж переміг і сина відпустили на навчання з умовою мінімального утримання. Успішно склавши вступний іспит, Нижникевич був зарахований до Львівської державної гімназії з українською мовою навчання. На перших порах кварирував у родині будинкового сторожа. Спостерігаючи важке життя молодого Гімназиста, найстарша сестра Іванка та її чоловік Павло Хандога добровільно взялися утримувати брата в міру своїх можливостей. До кінця життя о. Нижникевич був вдячний Хандогам за допомогу, віддячуючи при нагоді, чим тільки міг. Літні канікули проводив у родинному домі, де працював у господарстві, а також давав лекції іншим учням та бажаючим вступити до гімназії. В домі одного з учнів, сина пароха сусіднього села Репехова, Ярослав познайомився з майбутньою дружиною, донькою священика села Виспа. Саме у Виспі, в хаті о. Стефана Голо-вацького, молоді гімназисти Ярослав Нижникевич, Кость Кибало, Микола Лебідь, Левко Горинь та інші молоді люди проводили “націоналістичні сходини”. Це був таємний гурток середньошкільної молоді, який поширював заборонені польською владою видання, виховував у національному дусі молодь, здійснював просвітянську роботу, закликав до бойкоту польські товариства.

В 1929 році Нижникевич склав матуральний іспит і подав документи до Львівської політехніки, куди і був зарахований. Наприкінці першого семестру за настійною рекомендацією лікарів він змушений взяти академічну відпустку, причиною якої стало крайнє виснаження організму. Справа в тому, що плата за навчання, хімічні реактиви, дослідні роботи були настільки високими, що на їжу коштів майже не залишалося. Вимушені “вакації” проводив вдома. Підробляв, даючи лекції і під кінець відпустки заробив собі грошову суму, якої могло би стати на оплату навчання і прожиток у Львові. Проте раптова хвороба батька “витягнула” усі зароблені хлопцем гроші. Ця обставина, а також, очевидно, слова панни Славці Головацької: ”Я вийду заміж лиш за священика”, спричинили до того, що в 1930 році Ярослав поступає на теологічний відділ Львівської Греко-Католицької Богословної Академії. Під час навчання працює санітаром в академічному лазареті, виконує різноманітні господарські доручення адміністрації. Цим завойовує собі авторитет серед викладачів, а також і серед “питомців”. Останні поважали його за постійну готовність допомогти відстаючим в навчанні, яке давалося йому легко. Попри все, встигає ще й співати в хорі впродовж усіх років навчання. Щорічно хор здійснював поїздки по Галичині, збираючи кошти для викупу поля на батьківщині Маркіяна Шашкевича і з метою наступного спорудження там пам’ятника поетові. Підтримує Ярослав таємно від академічної адміністрації і контакти з товаришами-гуртківцями. Виконує просвітянську роботу. В останні роки навчання з 1933 - по 1935 роки займається активною науковою діяльністю. По закінченні академії в 1935 році за рекомендацією ректора бл. п. Митрополита Йосифа Сліпого випусника запрошують на роботу в бібліотеку Академії, де він пропрацював до серпня 1936 року. 23 червня вінчається з Ярославою Головацькою. Рукоположення на священика відбулося в серпні 1936 року після чого о. Нижникевич отримує призначення сотрудником пароха села Виспи Рогатинського району у церкві Воздви-ження Чесного Хреста. Попри свої прямі обов’язки душпас-тиря займається громадською роботою. Засновує мішаний хор, який за дуже короткий час отримує визнання своїм світським репертуаром. Разом з дружиною організовує драматичний гурток, дитячий садочок, спортові фестивалі та інші заходи патріотичного характеру для молоді. Тут, у Виспі, в отця народилося троє дітей Марія - Зоряна (2. 06. 1936 р. н.), Нестор (10. 10. 1940 р.н.) і Всеволод (29. 05. 1942 р. н.). Тут його і сім’ю застала Друга світова війна, яку він пережив разом із своїми парохіянами. При необхідності справляв свій душпастирський обов’язок в Мельнянських лісах, де дислокувався відділ УПА. Тут, у Виспі, переховувався по людських хатах від німецької військової жандармерії, категорично запротестувавши проти насильної мобілізації молодих хлопців до відступаючої німецької армії.

1 вересня 1944 році о. Нижникевич з родиною переїхав в село Лучинці Рогатинського району (церква св. Миколая). Там він провів найтяжчі роки свого життя. В ніч з 13-го на 14-те січня 1945 року родина о. Нижникевича була пограбована невідомими озброєними лиходіями. Вдершись до його хати, вони настійно вимагали священика для розправи. На щастя, в цей час він був в гостях у своїх родичів в Нових Стрілищах. Коли повернувся, то побачив голі стіни, пустку в хаті, але цілих та неушкоджених жінку і дітей...

В 1949-1950 роках почалися масові арешти та вивози більшовиками українців-галичан до Сибіру. Були арештовані його сестри Аґафія (Гася), Пелагія (Пазя), Іванка з чоловіком та дітьми. Зазнали переслідування і батьки. Також були арештовані і вивезені брат дружини о. Михайло Головацький і сестра Меланія Дельчишин з чоловіком Левом та дітьми Мартою і Зенком.16

Досить короткий час, від 22 вересня 1949 року до 1 березня 1950 року, отець доїжджає в с. Обельці (церква св. Миколая) та в с. Юнашків (церква Богоявлення Господнього) Бурштинського району. Після цього тільки місяць о. Нижникевич душпастирює у кількох селах Галицького району -

Викторові Горішньому і Долішньому та в Комарові. З 1 березня 1950 року о. Ярослав Нижникевич на парохії в Ямниці. Окрім цього, доїжджає до Тязева (церква Архистратига Михайла). Цього ж місяця у священика в селі Лучинцях народився син Ігор. Згодом уся сім’я переїхала до Ямниці і довгий час проживала в хаті репресованого Семена Антоновича Дейчаківського. З часом почали повертатися із заслання його родичі і першою зупинкою їх усіх на рідній землі була хата Нижни-кевичів. В хаті було не дуже ситно, але завжди людно і породинному тепло. Як за часів перебування в Лучинцях, так і в Ямниці, особливо на початку перебування, отця не минали своєю увагою представники “компетентних органів”. Випробували його різними методами - від “бесід” на природі і в кабінетах до Грандіозних по кількості учасників перевірок, ревізій, засідок, опитування парохіян, знайомих та відвертих спроб шантажу. Особливо страшно це виглядало у Лучинцях, бо на подвір’ї була криївка, а в обійсті в різних місцях була позакопувана націоналістична література та різні документи. Будучи на легальному становищі, о. Нижникевич був змушений прикривати підпільників, виконуючи доручення патріотів боївок ОУН-УПА. В хаті часто бували провідники УПА, в тому числі і Микола Лебідь. Проте ніхто, ніколи і ні за яких обставин не давали навіть приводу пред’явити обвинувачення о. Нижникевичу у його зв’язках з УПА. Хоча підозру таку “органи” мали. Крім того, “опікуни” постійно схиляли до “співпраці”, обіцяли сите та безтурботне життя сім’ї і хорошу кар’єру дітям. Та отримавши категоричну відмову, врешті відчепились від “окаянного попа”, хоча і надалі нагадували про себе то фінансовими перевірками, то перевірками паспортного режиму, то анонімними листами. В сім’ї отець уникав розмов про своє минуле, старався говорити тільки про священичі справи. Правда, дещо обіцяв розказати “колись пізніше”, проте цього “пізніше” так і не настало. Сам о. Ярослав Нижникевич важко пережив сумнозвісний “Львівський Собор”. Перед цією провокацією отець мав зустріч з Митрополитом Йосипом Сліпим. На запитання: “Як мені бути?” - отримав відповідь: “Як я розумію, Ви, отче, маєте ще обов’язок патріотичний. Як маєте силу та мужність, то залишайтесь і працюйте для народу. А Бог один....”

Душпастирську роботу о. Ярослав Нижникевич виконував ревно, чесно і добросовісно, попри всі труднощі, які були на кожному кроці. Можливо, завдяки тій “старій когорті”, тим колишнім греко-католицьким священикам, які перейшли на православіє, і маємо нині стабільність та неро-здвоєність тих парохій, де вони довго і плідно працювали, оберігали і підтримували на високому рівні багатовікові релігійні та народні традиції, духовність і патріотизм народу. Маючи солідний науковий багаж, дивом зберігши богословну частину своєї колись великої бібліотеки (в основному, на польській та німецькій мовах), постійно працюючи із сучасною богословською літературою та використовуючи аудіоін-формацію, о. Ярослав Нижникевич довго залишався одним з найосвіченіших і найбільш авторитетних священиків Станіс-лавської, а потім Івано-Франківської і Коломийської єпархії. Займав ряд відповідальних посад в єпархіяльному управлінні. Був особистим єпископським секретарем та дорадником. В особливо важких тяжбах між парохіянами та священиками виступив в ролі судці — посередника, після вирішення яких обидві конфліктуючі сторони, як правило, залишалися примиреними і задоволеними. Не раз очолював делегації на республіканські з’їзди духовенства. Неодноразово був відзначений за свою душпастирську працю - отримав духовний сан протоієрея, нагороджений нагрудними хрестами та мітрою. В цивільному житті цікавився і кохався в літературі та мистецтві. В “кращі” часи мав величезну книгозбірню, де були книжки українською, польською, російською, німецькою, французькою, латинською, грецькою, старослов’янською та староєврейською мовами світської та богословської тематики. В останні роки життя цікавився літературою та мистецтвом Сходу. Надзвичайно любив оперу, хоровий спів та народне мистецтво. В розмовах вдома і між своїми товаришами священиками постійно висловлював думку про єднання Східної та Західної Церков. Отець дуже радо зустрів вістку про те, що у 1965 році Рим і Константинополь відкликали анафему 1054 року, яка в свій час розділила їх на дві частини християнства. Він хотів бачити Церкву в Україні єдиною, незалежною від страшенно консервативної в своїх догматах Московської Патріархії. Церква, на думку отця Нижникевича, повинна бути завжди з людьми, оперативно відгукуючись на їхні потреби, бути готового слугувати і бути завжди відкритою для потреб віруючих, повинна відстоювати гідність людини, робити все для того, щоб допомогти людині стати людянішою.... 18

В 1981 році о. Нижникевича не стало.... Не стало душ-пастиря, який тридцять років в умовах тоталітарного тиску оберігав у серцях ямничан вогонь духовності і національної гідності, чим заслужив в їхній пам’яті добру згадку...

Тим часом до Ямниці прийшов священик, який один із перших у Галичині повів своїх парохіян до незнищених джерел батьківської віри, легалізувавши в селі в часи “перебудови” греко-католицьку віру... Цим священиком був Михайло Федорак.

Отець Федорак народився 26 серпня 1921 року в селі Яківцях на Обертинщині в селянській багатодітній сім’ї. Серед сімох дітей був найстаршим. Батько Андрій і мати Анастасія (з дому Луцик) були дуже побожними людьми і виховували дітей у строгості і любові. Мати, яка походила з багатої родини, хоч і була калікою - не мала однієї ноги, - не робила для себе жодної скидки. Робила все, що було потрібно вдома і кожного дня ходила на дерев’яному протезі до церкви. В 1928 році малий Михайло почав навчатися в польській чотирикласній школі, а в 1937 році пішов вчитися у Семінарію Отців Студитів до Унева. Тут вчили селянських дітей на священиків під опікою Митрополита Андрея Шептицького. Вчився на “дуже добре”, але почалася війна... В 1941 році Михайло переїжджає додому і змушений був продовжити своє навчання в Коломийській Гімназії. Тут же в Коломиї протягом 1941 - аж до 1944 років дякує в церкві Архангела Михайла. В часи війни і по її закінченні активно співпрацює з українським підпіллям. Із повернення радянської влади Михайло Федорак полишає навчання, а вже в 1946 році бачимо його серед студентів-заочників Станіславського педагогічного інституту. 16 травня цього ж року він одружується з Анною Кисилицею і вони переїжджають на постійне місце проживання до Станіслава.

Тут він служить в церкві св. Йосипа Обручника дяком (на Гірці). Приватно вчиться в одного із священиків і 15 лютого 1958 року приймає священничі свячення в Станіславському катедральному соборі св. Воскресіння від Владики Йосипа Савраша. Хоча після 1946 року Греко-Католицька церква була заборонена, Михайло зберігає вірність своїй церкві. Свідченням цього є допомога Греко-Католицькій церкві та підтримка зв’язків з підпільними єпископами І. Лятишев-ським, П. Василиком, І. Слезюком та іншими.

Всі священики повинні були мати вищу освіту, тому о. Михайло заочно закінчує Московську Духовну семінарію в Загорську. Його родина продовжує молитися на вервиці, по п’ятницях отець служить відправи до Пречистої Діви Марії. Першу свою парохію о. Федорак отримує в селі Колодівка, а згодом його переводять до села Саджавка Ланчинського району. Тут він підняв парохію, відновив церкву. Влада намагалася закрити церкву, тому о. Михайло протестував. Йому півроку не дозволяли служити, а згодом примусово перевели до Корнева. Тут священик знову відзначився тим, що, організувавши вірних, спільними силами відновлює церкву, яка в час війни була конюшнею. Тридцять років життя і важкої праці віддав отець селу. Щоб добратися з Івано-Франківська до Корнева, вставав о четвертій годині і доїжджав на парохію. Там його і арештували... Причиною стало те, що священик намагався забезпечити всіх вірних молитовниками. Можливості для друку на той час були лише у Львові, де він їх і замовив. Коли молитовники забрали з друкарні, то отець залишив їх в камері схову на залізничному двірці. Повернувшись, він не зміг її відкрити. Довелося викликати міліцію, яка, в свою чергу, почала дізнаватися, що в камері схову. Після цього було арештовано шість священиків, серед яких і о.о. Федорака, Соколача, Кривого та інших, а також багато працівників друкарні. Владою після цього було закрито вісімнадцять церков. Органи вчинили обшук в івано-франків-ському будинку пароха, а також на квартирі у Корневі. Забрали багато літератури. Відтак було конфісковано його майно.

Після семи місяців слідства і перебування у камері-одиночці о. Михайла перевели у загальну тюрму у Львові.

Умови були жахливі. Безперервні допити, незгасаюче яскраве світло у камері, яким давили на психіку людей, остаточно виснажили отця, перетворивши його на старця. Тому в’язні називали його “дід”. Серед засуджених було декілька добрих людей, які старалися допомогти о. Федораку. І хоча з нього насміхалися, забирали передачі та їжу, ніхто бити не наважувався. Дуже страшними були етапи. У таборі працював спершу на заводі, але недовго. У в’язниці стратив всі сили, тому його перевели на свиноферму, де було трохи легше, а, головне, спокійніше.

З 1973 по 1975 рік отець Михайло відсидів у Сімферопольській тюрмі. Тут перехворів тифом. 26 лютого 1975 року після амністії його відпустили і 2 березня він був уже вдома. Але ці два роки під його хатою ходили кагебісти, періодично навіть без ордеру здійснювали обшуки. Вилучали книги, які так ніколи і не повернули. Отець Федорак їздив до Києва до уповноваженого у справах релігії, щоб знову дозволили працювати священиком. Тільки через два роки його відновили у священицькій праці, надавши парохію в Колоколині Рога-тинського району. Тут він служив два роки, після чого його перевели в село Блюдники. При допомозі вірних від-реставрував там церкву і служив у ній п’ять років.

До Ямниці о. Федорак прийшов 4 грудня 1981 року. Церква св. Миколая потребувала великої праці для відновлення. Була у дуже занедбаному стані. Через зруйнований дах потрапляли сніг та дощ. Отець Михайло дуже багато їздив по церквах Івано-Франківської та Львівської областей, фотографував найкращі образи. Він був знайомий з кількома художниками зі Львова, які мали вищу художню освіту і згодилися здійснити розписи в ямницькій церкві. Впродовж кількох років церква зовсім змінила свій вигляд. Її було відремонтовано і відреставровано. Придбане церковне майно. Вона знову стала однією з кращих в області.

1989 рік став переломним в житті отця, його вірних. ЗО жовтня цього року о. Михайло Федорак із своїми парохіяна-ми перший в області перейшов до матірної церкви. Цей історичний акт благословив кир Павло Василик. Про цю подію кілька днів повідомляло радіо “Свобода”. Дехто із знайомих отця, наляканий сміливістю священика і очікуванням розправи над ним, припинили з ним спілкуватися, не заходили в гості. Але процес національного та релігійного відродження зупинити було вже неможливо. Відроджується під впливом пароха і сама Ямниця. За спогадами очевидців, о. Федорак був частим відвідувачем при розкопках могил жертв НКВД у Дем’яновому Лазі. Саме він радив, як провести Богослужіння і поминальну відправу силами греко-католицької церкви, яка на той час ще не була визнана. Але найбільш активну діяльність священик розгорнув у селі. Почала проводитися катехи-зація в школі. Діти і молодь готувалися до першої сповіді св. Причастя, приходили на відправи Хресної Дороги, Святої Години і на Маївки. Він став ініціатором створення для молоді гуртка членів “Апостольської молитви” та організатором що-недільного тримання хоругов пластунами. Отець Федорак освячував практично всі патріотичні акції початку 90-х років, започатковані демократичними організаціями. Його виступи і проповіді - глибоко продумані по формі і національно-патріотичні за змістом - стали визначальними у процесі формування релігійного і суспільно-політичного світогляду його парафіян. Жертовна праця священика на нивідушпастир-ства була відзначена врученням йому 14 листопада 1994 року з рук Владики Кир Софрона Дмитерка, мітри, що стало найвищим відзначенням його заслуг. Тяжка праця отця і комуністичні переслідування привели до важкої недуги і смерті.... 13 квіттня 1995 року о 9 годині ранку о. Михайло Федорак помер...20

Близькі, знайомі і парохіяни знали отця як доброго, ввічливого і спокійного чоловіка. Хоча він постійно був вимучений пережитим, але завжди і всім намагався допомагати. Кожне його слово мало неабиякий вплив на людей, хоча після тюрем мовна дикція його дуже погіршилася. В останній промові до вірних парохіян, текст якої зберігся, він говорив: “Якщо пригадаємо стан нашої церкви в той час, то церква потребувала великої праці для відновлення. І протягом багатьох років з Божою поміччю, моїми щоденними турботами та вашими щедрими жертвами нам вдалося піднести цю святиню як одну з найкращих в нашій області. В той час страшенного комуністичного тиску не могло бути мови про духовне відродження церкви. Але Господь благословив і це. Україна повстала і одночасно вийшла з підпілля літами гноблена Українська Греко-Католицька Церква. Ця багатостраждальна церква мужньо витримала тяжкі випробування. Тисячі вірних разом з священиками, монахами, монахинями і єпископами перебували у тюрмах і лагерах у далекому і холодному Сибірі... Я, як греко-католицький священик, який теж у свій час перебув камеру КДБ і тюремне ув’язнення за ідею нашої УГКЦ, перший прийшов із своїми парохіянами, тобто з вами, у лоно нашої рідної Церкви. Цей відважний і історичний акт благословив Владика Кир Павло Василик дня ЗО жовтня 1989 року. І тоді почалося духовне відродження нашого села. Активно проводилася катехизація у школі. Я доклав багато зусиль для приготування учнів та молоді до сповіді і св. Причастя. Я любувався, коли наші діточки співали в честь Матері Божої в місяці маю з лілійками в руках. Ми всі раділи, коли бачили наших дітей, які сотнями приступали до св. Причастя в часі Великого Посту. Пригадаймо, як наповнювалася наша церква під час відправи Хресної Дороги чи Святої Години. Прикладом для наслідування служить і створений мною гурток “Апостольської молитви”. Це все є незаперечним доказом духовного піднесення села. З почуттям виконаного мною священного обов’язку і радіючи з плодів своєї душпастирської праці, хочу звернутися зі словами подяки.

Найперше дякую Всевишньому за його велику опіку і поміч, яку ми одержали за час нашого спільного життя. Звертаю слова подяки до бувшого Церковного Комітету і всіх тих, хто співпрацював зі мною в часі мого служіння у вас”.21

В роки незалежності вже нові парохи вели і ведуть громаду по шляху духовного відродження. Але це вже нова сторінка розвитку церковної історії. Сподіваємось, що вона буде наповнена багатьма цікавими справами.

* * *

На закінчення цього розділу хочеться згадати про деякі реліквії, які, на щастя, збереглися в церкві з давніх часів. Такою реліквією є цікава збірка давніх церковних книг. Нам не відомо, звідки більшість з них прийшли до церковної бібліотеки, хоча можна здогадуватись, що тут не обійшлося без старань багатолітнього ямницького пароха о. Юстина Гірняка. Розповідь про ці друковані раритети хотілося б почати з “Святого Євангелія”. Про долю цієї книги ми можемо дізнатися із записів, які збереглися в кінці цього видання, на останній його вклеєній сторінці. Один із них, записаний о. Юстином Гірняком звучить так: “Євангеліє коштувало 360 злотих. Шафка ошклена до переховування того коштувала 20 злотих. До жертв доложено із скарбниці церковної 9 злотих. Ямниця 6 червня 1929 року о. Юстин Гірняк”. Зберігся і список ямничан-жертводавців із вказанням суми пожертви на купівлю Євангелія. Другий, пізніший, запис свідчить: “Святе Євангеліє знищене та подекуди подерте. На оправу, яка коштувала 1600 карбованців, парохіяни зложити змогли в 1951 році 800 крб. Решту 800 крб. доложилися з каси церкви з коляди 1952 року. Ямниця, 15 квітня 1952 року, о. Ярослав Нижникевич, місцевий душпастир”. Якого року видання “Євангеліє”, також невідомо. Скоріше всього, надруковане воно десь в 20-х роках, правда, ми не знаємо, в якій друкарні.

Найдавнішою книгою в церковній книгозбірці є “Мі-ноя” з описом нерухомих церковних календарних свят, надрукована церковнослов’янською мовою і датована 1761 роком. Як вона опинилася в Ямницькій церкві - загадка. Правда, судячи з печатки, відбиток якої зберігся на її сторінках з написом “Уряд парохіяльний при катедральній церкві в Станиславові”, можна припустити, що хтось з ямничан-ських парохів отримав її саме з станиславівської катедри. Надрукована ця книга була, як підтверджує теперішній ямницький священик Богдан Курилів, у друкарні Почаївської лаври. 1866-м роком датується інша книга з ямницького церковного зібрання, - “Літургікон. Служебник”. Тут надруковані Літургії Івана Златоустого, Василія Великого та Григорія Двоєслова. Ця книга надрукована у Ставропігійському Інституті у Львові. Про книгу “Церковний Пісенник”, датовану 1875 роком, з печатного відбитку, дізнаємося, що вона була власністю ямницького війта Теодора Дмитраша, який, скоріше всього, подарував її церкві ще до Першої світової війни. В Старопігійському Інституті у Львові надруковані і такі давні книги, як “Ізборник” (1887) і “Октоїх” (1895), “Давній Апостол” датується 1906 роком, а “Молитво-слов. Василиянка”, надрукований у печатні Отців Василіанок у Жовкві у 1910 році. Збереглися книги не тільки на староукраїнській мові, але й на німецькій. Зокрема, добре збережений трьохтомний “Лексикон”, надрукований у Фрайбурзі в 1903 році. Давніми книгами є і “Молитвослов”, “Пара-стасник” та “Місяцеслов”. 22

Загалом, враховуючи пізніші надходження, церковна бібліотека нараховує майже 50 томів. Відомо, що велика збірка книжок була у бібліотеці довголітнього ямницького пароха Юстина Гірняка. Вважалося, що книги з цієї збірки були знищені або вивезені одразу після повторного приходу більшовицьких окупантів. Але в червні 1999 року при розбиранні старого приміщення парохіяльного будинку, випадково, були знайдені залишки давньої бібліотеки і парохіяльного архіву. На жаль, ті залишки при розбиранні руїн будинку або були знищені, або зникли.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. “Джерела до історії України-Руси. “Описи королівщин в землях руських”. Під редакцією Михайла Грушевського. Львів 1895 р. Т. І.С. 64.

2. Ульяріх фон Вердум. Щоденник (Жовтень. - 1983. - №9 10).

3. ЦЦІА у Львові. Ф. 19, On. № XVI, Спр. 239. Йосифінська метрика.

4. “Schematismus cleri graco — catolicac seopolitnsis”. 1832.

5. ОДА м. Івано-Франківська, Ф. 504. Оп 1. Спр. 330 д. IV т. С 12.

6. ОДА м. Ів-Франківська, Ф 504, Оп 1. Спр. 616.

7. ОДА м. Ів-Фр-ка, Ф 504, Оп 1. Спр. 704.

8. ОДА м. Ів-Фр-ка, Ф. 504. Оп 1. Спр. 330 д. І том, с. 96.

9. ОДА м. Ів-Фр-ка, Ф. 502, Оп 1, Спр 330 д. II т. с. 18.

10. Андрій Чемеринський. “Ямницькі парохи. Кілька рис до історії церковного життя в селі”, 1999. - С.1.

11. ОДА м. Ів-Фр-ка, Ф. 504 Оп. 1. Спр. 330 д. І. 1. с. 180.

12. ОДА м. Івано-Франківська, Ф.6. Л. Оп. 2. с. 151.

13. Антін Катамай. “Спаситель храму”. Газета “Нова зоря“, 1995, число 9.

14. ОДА м. Ів-Фр-ка, Ф. 504. On. 1, с. 330, I. II. с. 45.

15. Андрій Чемеринський. “Ямницькі парохи...”, 1999, с. 2.

16. Життєпис о. Ярослава Нижникевича, написаний його сином Всеволодом Нижникевичем. Рукопис.

17. Андрій Чемеринський. “Ямницькі парохи...”, 1999 р. с. 3.

18. Життєпис о. Ярослава Нижникевича...

19. Життєпис о. Михайла Федорака, написаний Галиною Брикалюк 1998 р. Рукопис.

20. А. Чемеринський. “Він не зрадив своєї віри”, газета “Нова зоря”, 1996, число 37-38.

21. Промова до вірних о. Михайла Федорака, записана Галиною Брикалюк 1998 р. Рукопис.

22. Інформація надана автору священиком Богданом Кури-лівим.