У Севастополі п’яту частину населення міста складають українці, яких тут мешкає більше 70 тисяч. Українські релігійні громади в Севастополі існують, незважаючи на шалений спротив антиукраїнської міської ради та тісно пов’язану із цією нехристиянською позицією депутатів відсутність храмів. Під дверима свого храму, в якому комуністична влада Севастополя влаштувала кінотеатр і платний туалет, римо-католики більше дванадцяти років проводять богослужіння. За словами о. Леоніда Ткачука, “християнам не звикати молитися в катакомбах: врешті-решт, саме з цього і починалося християнство в Криму, посіяне засланцем до Херсонесу святим Климентом. Цей досвід не залишає сумнівів з приводу того, на чиїй стороні стоїть правда і чия сторона зрештою візьме верх у непристойно тривалій суперечці за справедливість”.

До створення громади УГКЦ в Севастополі значною мірою спричинилася місцева організація “Союз українок” і зокрема п. Богдана Процак, голова цієї організації, яка стала засновницею і першою головою громади УГКЦ в Севастополі. 24 березня 1991 року відбулася зустріч п. Богдани в Храмі Св. Юрія у Львові на прийомі у преосвященного Митрополита Володимира Стернюка, Містоблюстителя Глави Помісної УГКЦ, яку зорганізував Отець Студит Йосиф Мілян, для отримання документів на реєстрацію громади УГКЦ в Севастополі. Допомогу в реєстрації громади УГКЦ в Севастополі надавав Ігор Тенюх, командувач ВМС України (2006 — 2010), який на той час був депутатом Севастопольської міської держадміністрації й очолював депутатську групу “Україна”.

Ще 19 серпня 1991 року, в день початку державного заколоту в колишньому СРСР, у Севастополі була офіційно зареєстрована греко-католицька громада; посприяв цьому тодішній голова Севастопольської міської державної адміністрації Іван Єрмаков, незважаючи на шалений спротив місцевих комуністів. На той час у Севастополі вже існувала “Просвіта”, котра об’єднувала національно свідоме українство міста. Разом з Богданою Процак перші підписи поставили родини Миколи Гука, Ігора Тенюха, Володимира Холодюка, Володимира Притули, Стефанії Садчук, Заторської-Топіліної, Яковенків, та Микола Кічмар. Добре знаючи політичну обстановку в Криму, значну підтримку УГКЦ в Севастополі організував Михайло Бучинський – перший голова “Просвіти” м. Сімферополя, учитель географії, що вчив дітей цьому предмету, обходивши з ними кримські гори і печери, згодом протоєрей в Трускавці, редактор газети “Жива вода”, іконописець.

На свого першого священика севастопольська громада чекала два роки; за цей час Львівська духовна семінарія Святого Духа присилала до Севастополя на свята Різдвяні, Великодні, Пресвятої Трійці семінаристів і священиків.

Не маючи свого храму, греко-католики перші богослужіння проводили на території Херсонеського історичного заповідника, з поради героїчної людини – Миколи Кічмара, що загинув у Нагірному Карабаху 9 травня 1992 р. і похований на цвинтарі в Єревані, з написом на могилі “Микола з України”.

Приміщення для Богослужінь також надавав Севастопольський військово-морський інститут ім. Нахімова. Тривалий час богослужіння відбувалися в однокімнатному помешканні світлої пам’яті о. Анатолія Мазурика, яке він винаймав за власний кошт. Іноді Богослужіння відбувалися в приміщенні Б. Процак; зокрема перше хрещення дітям з українських родин там уділив о. Роман Мірчук, син відомого знавця історії Петра Мірчука.

Коли голова місцевої “Просвіти” Микола Гук отримав приміщення для організації, з’явилася можливість проводити Богослужіння вже в більшій залі.

Перший священик севастопольської громади о. Анатолій Мазурик завоював авторитет серед місцевої інтелігенції. Маючи філологічну освіту, міг спілкуватися кількома мовами, його запрошували на різні заходи, що відбувалися в місті. На відзначення 140-річчя героїчної оборони Севастополя у Кримській війні до Севастополя прибули делегації Великої Британії, Італії, Туреччини. Серед них були і представники церков. Від Католицької Церкви делегацією Італії був запрошений о. Анатолій Мазурик. Єпископ Англіканської Церкви подарував йому срібний хрест з прикрасами. Він був запрошений на перші установчі збори Асоціації національно-культурних товариств Севастополя. Там його промова так захопила весь великий зал в готелі “Крим”, що до нього підійшов мер міста Семенов і запропонував свою допомогу. О. Анатолій почав робити все для будівництва храму, але з екрану місцевого телебачення став виступати Георгій Поляков від православної Церкви Московського Патріархату проти УГКЦ, підбурювати місцеве населення; навіть в технічному університеті студентам роздавали листівки з текстом: “Надвігаєтся чорная туча греко-католіков”. Міська, на той час комуністична рада, очолювана Василем Пархоменком, відібрала від громади землю на користь церкви Московського патріархату. Досі там нічого не побудовано, а громадські кошти пропали. На засіданні міської ради був присутній єпископ Лазар з Московського патріархату. В його присутності греко-католикам кричали: “Убірайтесь отсюда, ето не наша церковь”. Віряни УГКЦ навіть боялися за життя свого настоятеля, котрий зазнав звинувачень зі сторони УПЦ Московського Патріархату просто за те, що ходить по “священной севастопольской земле”…

Копітка душпастирська праця отця Анатолія, його щире слово, вроджена аристократична толерантність та інтелігентність дали свої плоди: жителі міста, незалежно від національності та віросповідання, потягнулася до «незвичайного батюшки», як називали його севастопольці. Після трьох років перебування у Севастополі (1993-1996) о. Анатолій Мазурик залишив за собою живу й досить зорганізовану греко-католицьку спільноту.

Після душпастирювання в Севастополі, повернувшись до Галичини, о. Анатолій служив у парафії Успіння Пресвятої Богородиці села Тростянець Золочівського району та в парафії св. влкмч. Димитрія села Луки Золочівського району у 1996-2000 роках. Згодом перебрав служіння в парафії Різдва Пресвятої Богородиці с. Сокільники Пустомитівського району. У 2000 р. повернувся на Золочівщину й обслуговував село Нестюки Золочівського району. Останнього часу служив для парафіян церкви св. Миколая села Зарваниця та парафіян церкви св. мучениці Параскевії в с. Плугів Золочівського району. Упокоївся в Господі після важкої хвороби дня 29 вересня 2011 року на 59 році життя.

Другим священиком був о. Микола Бердник, котрий допомагав місцевим пластунам під час літніх таборів. Він їм залишив про себе добрі враження.

Коли приїхав третій священик – о. Петро Кам’янський, від “Просвіти” забирали приміщення і громада УГКЦ знов позбулася притулку; богослужіння відбувалися в помешканні о. Петра. Потім жителі Балаклавського р-ну, парафіяни зареєстрованої ще отцем Анатолієм Мазуриком громади Андрія Первозванного, запропонували взяти в оренду напівзруйноване приміщення на 10-му кілометрі Балаклавського шосе, яке о. Петро з парафіянами, місцевими родинами та парафіянами громади Успіння Пресвятої Богородиці відремонтували. Окрім того, о. Петро зумів добитися виділення землі під будівництво храму Успіння Пресвятої Богородиці.

Незважаючи на такий стан релігійних громад, севастопольські представники українських церков різних конфесій у місті часто проводять спільні заходи та молебні, що могло б слугувати прикладом для інших регіонів та столиці.

Громада нараховує більше сотні людей; щонеділі Службу Божу відвідують десятки людей, а в самому місті проживають тисячі людей, які, відчуваючи себе українцями, нечасто, але відвідують богослужіння.

Незадовільним вважав релігійний стан українців Севастополя о. Микола Квич, парох громад Успення Пресвятої Богородиці, Св. апостола Андрія Первозванного, Св. Василія Великого, капелан ВМС ЗСУ, якому довелося пережити чимало перешкод в оформленні документів. УГКЦ має капличку, кілька громад, місце під забудову храму – є можливість святкувати релігійні свята, збиратись і розмовляти українською, можна задовольняти релігійні потреби. “Але для віруючої людини цього замало”, – каже священик. Каплиця кожної неділі повна, у великі свята на вулиці збирається до 200 чоловік – хоч спекотно, хоч холодно. Кількість парафіян, на думку о. Миколи, прямо залежить від наявності храму. “Ми робимо кроки, щоб мати повноцінний храм, робиться новий проект. На жаль, перший проект ми реалізувати не зможемо, хоч витрачені дуже великі кошти – виникли проблеми із земельною ділянкою”. Про неупереджене і рівне ставлення влади до віруючих різних конфесій залишається тільки мріяти. За 15 років севастопольська громада УГКЦ була першою в юридичній реєстрації; за той час безліч різних конфесій отримали землю й побудувалися, але досі не має своїх храмів у місті Севастополі жодна з українських церков.

У квітні 2011 року севастопольські парафіяни УГКЦ звернулися до Генеральної прокуратури України з приводу того, що влада міста виділила земельну ділянку для храму в такому місці, де з одного боку пам’ятник (братська могила воїнів Приморської армії), що за законодавством має 15-метрову охоронну зону, з другого боку закінчується Камишовське шосе, на котрому саме в цьому місці запроектовано спорудити дорожню розв’язку, а посередині ділянки проходить кабель зв’язку. Релігійна громада УГКЦ Севастополя розцінила це як знущання над їхньою церквою; більше того, невдовзі поряд із цією ділянкою влада виділила землю для храму УПЦ МП.

Ще 2002 року парафіяни УГКЦ в місті Севастополі на законних підставах отримали земельну ділянку 10 соток для будівництва храму. Але розташування цієї ділянки призвело до того, що з 10 на папері виділених соток для забудови придатні ледве чотири сотки. Парафіяни зауважують, що вони витратили роки на збір технічних умов, проведення геолого-вишукувальних робіт, проектування, в результаті виявилось, що запроектований храм через межування та обтяження земельної ділянки на виділеному місці розташувати реально неможливо. Після цього віруючі звернулися до місцевої влади з проханням виділити додатково п’ять соток, щоб розташувати храм. Міськрада дала дозвіл на збір документів для відводу земельної ділянки в натурі. Парафіяни знову витрачають на це час, гроші, але питання не потрапляє на сесію Міської ради.

У той же час відповідні комісії Севастопольської міської ради без проведення громадських слухань розглядають документи і погоджують для розгляду на сесії міської ради питання про відведення в цьому ж місці земельної ділянки, тільки втричі більшої, і саме тієї, на яку збирають документи віруючі УГКЦ, громаді УПЦ Московського Патріархату.