Служіння Сестер Чину Святого Василія Великого в Івано-Франківську (колишня назва міста - Станіславів) розпочалося в 1900 році, коли на запрошення “Товариства Пань Руських” та з дозволу Єпископської капітули і візитатора Сестер Василіянок о. Платоніда Філяса Сестри прийняли управу інституту для дівчат. Для цього виховного закладу “Товариство Пань Руських” взяло в оренду фундацію добродія Олександра Осостовича. Частину приміщення виділено Сестрам на проживання. Однак з різних причин управу над Інститутом перенесено до іншого приміщення, а Сестри залишилися проживати у фундаційному домі. Під їхньою опікою залишилося 18 дівчат, для яких відкрили “Інститут Марії”. Він мав служити для освіти українських дівчат і бути місцем їхнього проживання, доки вони не зможуть самі себе утримувати. Такою була воля фундатора.

У 1909 році фундаційний дім, у якому проживали Сестри, перейшов у їхню власність. Сестри почали старатися про розбудову школи. У квітні 1911 року з ініціативи єпископа Григорія Хомишина розпочалося будівництво нового багатофункціонального комплексу, до якого входили будинки навчального, житлового та культового призначення. Призначене для навчальних закладів праве крило монастирського будинку звели до травня 1912 року. І сюди зразу ж переселилися Сестри. Також тут розмістили вчительську семінарію, трикласну виділову школу та чотирикласну народну школу, а також конференційну залу; на першому поверсі – інститут, а на другому – монастир, каплиця та новіціят. На той час це була одна з наймодерніших новобудов Станіслава, оснащена системами центрального опалення та водопостачання.

Під час Першої світової війни монастир сестер Василіянок став притулком для сиріт. Важливу допомогу в проведенні цієї роботи надавала діюча в місті місія Американського Червоного Хреста, яка влаштовувала кухні та притулки для жертв війни, допомагаючи їм одягом та медикаментами. За її підтримки при монастирі були зорганізовані кухня і сиротинець для бездоглядних дітей. Сестри дякували Богові не тільки за самозбереження, а й за нову царину служіння ближньому. Впродовж 1915-1916 років монахині провадили захоронку на Майзлях.

Величавим завершальним акордом міжвоєнного розвитку Станіславського жіночого монастиря стало освячення навесні 1939 року зведеної при ньому церкви Найсвятішого Серця Христового. Цей акт здійснив сам єпископ Григорій Хомишин за участю двадцятьох найдостойніших священиків. На освячення прибули тисячі вірних не тільки з міста, а й з навколишніх сіл.

Друга Світова війна внесла свої корективи в життя сс. Василіянок у Станіславі. Дві третини площі займав військовий шпиталь. Проте церква залишається і надалі недоторканою, незважаючи на тотальне закриття греко-католицьких храмів. Однак, виконуючи розпорядження московської влади, в березні 1946 року Станіславський облвиконком затвердив: “План-проект переселення і злиття монастирів і монахів…”. 12 листопада 1947 року Сестер вигнали з монастиря. Тут розташували Обласнау бібліотеку та сільсьгосподарський технікум. А Сестрам довелося пережити голод, холод, несприйняття, брутальність. Проживали хто де міг: у родичів, знайомих. Проте навіть у підпіллі вони займалися навчанням релігії, проводили передшлюбну катехизацію, допомагали священикам. Працюючи на заводах, в школах і в різних установах, вони не забували, що є монахинями. Збиралися разом на квартирах для обговорення різноманітних справ, на дні духовних віднов, на молитву, наражаючись на небезпеку.

Початок 90-х років – це нова сторінка в історії монастиря. Починається відновлення спільного життя. З Божою допомогою, з допомогою єпархії та громадськості міста будинок був повернений Сестрам Василіянкам. Після ремонту у 1994 році розпочали навчання студентки Катехитичного Інституту. У 1995 році на Різдво Христове монастирська церква Пресвятого Серця Христового відкрила свої двері для людей, тут розпочалися літургійні відправи, які тривають до сьогоднішнього дня (молитовне життя).

Відновлюючи свою давню традицію та відповідаючи на знаки часу, Сестри відкрили приватну Католицьку школу ім. св. Василія Великого у 2002 році, яка існує до сьогодні.

Сестри працюють в церкві, шиють ризи, катехизують, займаються озелененням території, оздобленням храму та виконують щоденні домашні обов’язки.

Однак найголовнішим обов’язком є молитва, яка є джерелом апостольського життя. Адже тільки Ісус дає правдиве світло, яке світ не може дати; дає мудрість та силу жити у правді, щоб не загубити ту цінну зернину віри та посвяти, з якої народжується і поширюється Царство Боже на землі.