До 1935 року монаше життя на Гуцульщині не було розвинуте. Митрополит Андрей та ігумен Климентій Шептицькі прагнули оживити дух релігійності в мешканців мальовничих Карпат. Подружжя Кукурудзів радо надало для користування монахам два будинки та гарне поле в Дорі. Наприкінці серпня 1935 року у Дорівській обителі, яку віддали під покров св. пророка Іллі та св. Йоана Хрестителя, замешкало троє ченців зі Святоуспенської Унівської Лаври. А 1936 року в цьому монастирі проживало вже сім ченців. 1937 року, коли настоятелем студійської обителі був єромонах Вартоломей, у Дорі розпочали будівництво монастирського храму. Доручили цю важливу справу майстру Іванові Яворському із с. Заріччя, а завершили храм 1938 р. під керівництвом майстра Петра Григорчука з с. Жаб’є.

Гуцули горнулися до монахів: усім подобався тихий, спокійний монаший спів, гли­бокі та мудрі науки, проповіді, любов і взає­модопомога, яка панувала між братами. Задум митрополита Андрея полягав у тому, щоб, окрім духовної опіки, ченці також при­чинялися до культурно-освітньої діяльності. Монахи зорганізували ремісничу школу, в якій навчали хлопців кравецтва, шевства та столярської справи.

Коли у страшному 1946 р. влада прогнала ченців із монастиря, родина Клим’юків з Яремча виявила неабияку відвагу і прийняла до свого дому спочатку схимонаха Порфирія Чучмана, а він пізніше згуртував тут і інших ченців. Так знову відновилася чернеча родина, на чолі якої став єрм. Мирон Деренюк. Упродовж 11 років монахи проживали в двох невеликих кімнат­ках, працюючи та ревно зберігаючи церковне Правило. У 1955 році з великими труднощами вони отримали місце під забудову, а 1957 року переселилися до нової хати поруч з колишнім монастирем. Це було для них надзвичайним Божим даром, бо погляд на монастирський храм скріплював у дусі і давав надію на краще майбуття.

Двічі комуністи намагалися розібрати монастирський храм – чудовий зразок гуцульської архітектури – та лише привозили на церковне обійстя робітників, вони відразу втікали. “Могутні пророки Божі святий Ілля та святий Іван Хреститель не дозволять аби святиню і монастир сплюндрували варварські руки” – пророчо промовив тоді брат Порфирій.

Незважаючи на переслідування, двері студійської обителі в Дорі завжди були відчинені для всіх. Кілька разів представники міліції попереджували монахів, щоби ті не приймали людей, але вірних приходило до монастиря все більше й більше. Чотири рази влада разом з міліцією та КДБ конфісковувала церковні речі та книги, а штрафів та погроз не перелічити, але жодним способом не вдалося перешкодити ченцям здійснювати своє служіння. У липні 1966 р. владика Іван Слезюк висвятив брати Порфирія на диякона і священика. Однак священиче служіння молодого ченця перервалося ув’язненнями, спочатку на два роки у м. Кременчузі, а опісля у Хмельницькій області.

Після смерті єрм. Мирона у 1976 в. єрм. Порфирій стає настоятелем Дорівської обителі.

1989 рок приніс із собою початок відродження нашої Церкви. До Дори дійшла вістка, що незабаром монахам повернуть ключі від монас­тирської церкви. Село неначе ожило. Всі загомоніли і чекали того дня, коли зможуть свобідно молитися у храмі. Коли відчинилися церковні двері, о. Порфирій упав хрес­том і голосно заридав, лежачи на порозі, при вході до храму. Господь довершив чудо! Те, що кілька років тому видавалося тільки мрією, здійсни­лося на наших очах. 28 січня 1990 року, після кількадесятилітньої перерви, вперше у церкві святого пророка Іллі єпископ Юліян Вороновський від­служив Святу Літургію. Майже вся монаша родина Студійського уставу з’їхалася на це врочисте свято. Відтоді розпочалася нова епоха в житті Дорівського монастиря. Влада повернула ченцям частину землі і будинок. Сьогодні в монастирі не змовкає молитва, особливо ж багато прочан приїжджає сюди щороку на празник св.пророка Іллі.