Церква на Капеланській

Їдучи до центру Чернівців, у напрямку залізничного вокзалу, біля чернівецького трамвая-пам’ятника одна із вулиць звертає праворуч. І за пару метрів видніється гарна, модерна і жовтогаряча церква. Вона розташована так, що із Головної вулиці можна вгледіти тільки купол. На храмовій вежі свій час відбиває годинник, а поруч майорить український прапор. Так історично склалася, що цей храм має дві назви — Святого Антонія та Різдва Пресвятої Богородиці. А віднедавна чернівчани почали її називати просто: церква на Капеланській.

I. Старовокзальна, броварня і узвишшя Гьобеля

У 1866-му році у Чернівцях було відкрито залізничну лінію Львів — Чернівці, і вокзальне приміщення було збудовано по вулиці Старовокзальній (тепер Капеланській). Як вказують історики, найстаріші вулиці міста мали назви, пов’язані з професією їхніх мешканців. І пізніше вулиці теж називали за цим принципом, наприклад, вулиця Ратушна, Єпископська, Гімназійна, Старовокзальна, Університетська, Кафедральна… Історія чернівецької залізниці бере свій початок з 1-го вересня 1866-го року, коли до міста вперше прибув потяг Львів-Чернівці. А вже у 1906–1909 роках була збудована нова будівля вокзалу. Церква Святого Антонія та Різдва Пресвятої Богородиці розташовується якраз навпроти вокзалу, між ними — приватні помешкання.

На жаль, до наших днів збереглося лише єдине фото старої церкви — зовнішнього вигляду. А світлин, де було б видно колишній інтер’єр храму, не має й зовсім. Та й самих фотографій колишньої вулиці Старовокзальної не знайдете…

В колекції Едварда Туркевича, чернівчанина, відомого колекціонера старих світлин міста Чернівців, є фотографія 1900-го року, де видно броварню на AlteBahnhofstrasse (тобто Старовокзальній).

В австрійські часи її власниками були кілька людей, в тому числі чоловік на прізвище Гьобель. Досі це ім’я було відоме, певно, лише історикам. А кілька років тому ініціативні чернівчани захотіли відновити узвишшя Гьобеля: з 70-их років ХІХ століття так називали спуск, який з’єднував центр міста (теперішня вулиця Богуна) із залізничним вокзалом. У 1891-му році підприємливий чернівчанин Йозеф Ґьобель, броварня якого знаходилася біля підніжжя пагорба, вирішив впорядкувати місцину, якою містяни спускалися до залізничних низин. І запропонував городянам квапливий спуск замінити неспішним смакуванням прохолодного пива в затінку яблуневого саду. Так з’явився тут ресторан з альтанками. Проіснувало увишшя до 1964-го року. Тоді стався потужний зсув ґрунту в цій місцевості і поховав під собою залишки колишньої окраси міста. Опісля жодних робіт з відновлення пішохідної зони, з прокладення стежки навпростець від центру до вокзалу, з відбудови затишного місця для відпочинку, не проводилося…

II. Храм, збудований для віруючих двох конфесій

Питання про будівництво церкви неподалік вокзалу підняли працівники залізниці. І римо-католицька консисторія підтримала їхню ініціативу. У 1896-му році було створено комітет з будівництва римо-католицької церкви неподалік залізничного вокзалу. Рішенням від 15-го жовтня 1896-го року передбачалось виділення із коштів консисторії субвенції від 500 до 1000 корон. Буковинська крайова управа дозволила збір коштів на будівництво церкви на теренах герцогства Буковина. Проте через неврожай та інші несприятливі умови, зібрати значну кількість грошей не вдалося. Згідно із звітом будівельного комітету на кінець 1902-го року, було зібрано 22322 корони і 80 гелерів для будівництва, тоді як за проектом вимагалося значно більше коштів. Всі ці історичні відомості сьогодні відомі завдяки дослідженням знаного у Чернівцях архівіста Марії Никирси.

І тоді для якнайшвидшого збору коштів на будівництво, 1-го лютого 1903-го року були скликані загальні збори осіб, що хотіли і намагалися збудувати церкву. Одноголосно було прийнято рішення про створення товариства з будівництва залізничної церкви. Згідно з існуючими положеннями про товариства, було розроблено проект статуту. 5-го квітня 1903-го року статут товариства з будівництва залізничної церкви було подано на розгляд і схвалення Буковинській крайовій управі. Статут було затверджено 25 липня 1904 року. Товариство мало за мету спорудити філії римо-католицької церкви для віруючих римо- та греко-католицького віросповідання у нижній частині міста, неподалік від залізничного вокзалу. І зробити це на честь 50-ти літнього правління цісаря Франца Йосифа І. Звісно, завдяки внескам членів товариства, добровільним зборам та пожертвам. Членами товариства були особи, які щомісяця сплачували до каси товариства 20 гелерів, добродійниками ж були ті, хто вносив частками або одноразово 200 корон на будівництво церкви готівкою або будівельними матеріалами

Товариство знаходилося у Чернівцях. Кожен член товариства мав право бути обраним та обирати правління товариства, мав право голосу на всіх зборах. До складу правління обирали 17-ть членів, а саме: римо-католицького священика, молодшого службовця залізничного управління, трьох службовців і двох працівників зі станційних служб, решта осіб могли не мати відношення до залізниці. Члени президії обирали зі свого складу голову товариства, його заступника, касира, двох ревізорів каси та писаря. У випадку розпуску товариства передбачалась передача його майна до римо-католицької церкви у Чернівцях, яка у такому випадку перебирала на себе зобов’язання проводити будівництво й утримувати новозбудований Божий дім. Головою товариства було обрано цісарсько-королівського католицького радника, інспектора австрійських залізниць Франца Екгардта, писарем — Адальберта Вайнедека. Для побудови залізничної церкви товариству знадобилось п’ять років. У 1908-му році храм Святого Антонія було відкрито.

З приходом радянської влади церкву закрили. Збереглася її характеристика, складена уповноваженим Ради в справах релігійних культів по Чернівецькій області. В ній значиться: «Закривився храм по причині відсутності служителя культу — ксьондза. Знаходиться поблизу залізничного вокзалу, віддалений від центру міста. Приміщення костелу невелике, збудовано з цегли. Костел був філійним. В ньому проводилась служба для греко-католиків і римо-католиків. До серпня 1945-го року костел хоча не працював, все ж знаходився під контролем священиків парафіяльних костелів та віруючих. Коли почався масовий виїзд польського населення до Польщі, він залишився без господаря. Частину майна вивезли до Польщі, частину передали до діючого головного римо-католицького храму. Кількість римо-католиків у місті зменшилася до 200 осіб».

«Я зберігаю документ про те, що мій дід Йоган-Адольф Цешковський в 1922-му році дав гроші на інсталяцію електричного світла в цій церкві, — розповідає Едвард Туркевич, колеціонер старих світлин міста.

— Я жив неподалік й пам’ятаю цей храм як кінотеатр з кінця 1950-х років. Практично кожного тижня переглядав там фільми. Пам’ятаю, що в ряду було 12 місць, а рядів десь — 15–17. Моя сестра (1945 р. н.) розповіла, що до середини 1950-х в приміщенні був клуб залізничного училища (з танцями), а потім переобладнали під кінотеатр. Як мені відомо, кінотеатр «Привокзальний» був філією основного кінотеатру Чернівців — «Жовтня», тому кінотека була, зрозуміло, однією з найкращих».

Споруду недіючого костелу Святого Антонія по вулиці Старовокзальній, 37 наприкінці 1946-го року було передано залізничному училищу Кишинівської залізниці. І вона використовувалася для навчально-виробничих цілей із правом переустаткування.

Рішенням 26-ї сесії Чернівецької міської ради ІV-го скликання від 1-го го листопада 2004-го року культова споруда по вулиці Нікітіна, 31 була вилучена з балансу професійно-технічного училища і передана безоплатно у власність Українській греко-католицькій церкві Коломийсько-Чернівецької єпархії.

III. Підняття з руїни

Повернення цього храму вірянам пов’язане з ім’ям отця Віктора Фролова — священика, якого багато хто знає, часто бачить у місті. Він не служить в жодній із церков, а молитися може просто неба, на вулиці міста, розклавши столик. Та у новітню історію церкви Святого Антонія вписане і його ім’я. Ще наприкінці 80-х минулого століття отець Віктор час від часу спілкувався з директором клубу, яким слугував цей храм і просив віддати будівлю.

І вже на початку 90-х цей священик зайшов до храму. І з того часу церква почала вже бути церквою — хоч ще не юридично. У самому храмі все залишалося, як і раніше: на місці вівтаря — забетонована сцена, частина вікон замурована… Лише розвішані на стіні портрети членів політбюро священик обернув обличчями до стіни…

У 1994-му році на Буковину приїхав працювати отець Василь Гасинець. Він був призначений адміністратором собору Успіння Пресвятої Богородиці і деканом Чернівецьким. Через якийсь час — співпрацівником собору і одночасно адміністратором громади м. Кіцмань. А у 1998-му році єпископ Коломийсько-Чернівецької єпархії Павло Василик призначає отця Василя парохом храму Святого Антонія і Різдва Пресвятої Богородиці.

Церква була занедбана і не діюча, громади як такої не існувало. Тож це призначення означало, що молодий священик має відбудувати церкву і зорганізувати громаду. Храм був суцільною руїною — якщо сказати коротко.

У березні 1998-го, у часі Великого посту, зусиллями всіх небайдужих людей, у церкві розпочалися перші роботи. Зсередини будівлі було вивезено 80-ть камазів сміття, різного непотрібу і залишків від розбитих стін.

Саме тоді у храмі отець Василь відслуживу першу Службу Божу — серед тих руїн і вибитих вікон, під дахом, що протікав. Відтоді Літургія відправлялася вже щонеділі.

«Всередині не було нічого, щоб нагадувало церкву, — пригадує отець Василь Гасинець. — Нова історія цієї церкви починалася зановово: створювалася громада, піднімався із руїн храм. Всі ремонтні і відновлювальні роботи ми починали з людьми, які на той час були парафіянами собору Успіння Пресвятої Богородиці. Це покійний Дмитро Михальчук, перший староста нашої церкви Іван Терен, покійний староста Йосип Чинкалюк, ще один староста Микола Даньковський… . Це родини Олексишиних, Попадюків, Йовиків, Ворк, Панасюк, Урсуляк, Дяченко, Єкімових, Петришиних, Драгомирецьких… Мої рідні брати Павло і Петро Гасинці увесь рік працювали у церкві і біля неї.

Всіма роботами керував архітектор Степан Допіра».

Коли із будівлі церкви було вивезене все сміття, перебудовувалися аварійні стіни, штукатурилися, проводилося опалення, освітлення, вставлялися нові вікна і двері. Робили новий дах, виводили купол.

До слова, годинник на вежі храму — це вже сучасне нововведнення, його не було, коли церква зводилася. На встановлення годинника кошти пожертувала родина Дарки Стефанюк. А далі думали над тим, яким буде новий іноностас. Облаштовували подвір’я, робили огорожу. Десять років пішло на те, аби підняти церву із занедбаного і плачевного стану.

Люди вкладали власні сили і власні кошти: це і парафіяни, і родина отця Василя, і ті, хто не належав до греко-католицької церкви. Багато людей самовіддано і безкоштовно працювали, можна сказати, дні і ночі. А одним із головних жертводавців був підприємець і меценат Роман Клічук. Завдяки йому підлога була викладена плиткою, профінансовані штукатурні роботи, були придбані люстри, двони. А також зроблені лавки та сповідальниця, які виготовив художник Микола Лисаківський. Петро Костенко пожертвував кошти на вимощення подвір’я бруківкою. Також меценатами були такі люди, як Богдан Кіндрачук, Ярослав Кобеля.

Сама громада церкви Святого Антонія та Різдва Пресвятої Богородиці розвивалася і збільшувалася поступово.

На початок 2002-го року храм було піднято з руїни. Це було те, про що мріяв єпископ Павло Василик і для чого скерував сюди отця Василя Гасинця. Стіни всередині і зовні було поштукатурено, проведено опалення. На жаль, старих фото церкви залишилося одиниці, і ні в кого було спитати, якого саме кольору церква була зовні. Також в архівах не збереглося ні креслення, ні плану проекту церкви. Тому навіть купол витягували за єдиним збереженим старим фото. Отож вирішили пофарбувати храм у жовтогарячий — колір світла.

Зараз у храмі — новий іконостас, зроблений із горіхового дерева. Ця оригінальна і ексклюзивна робота — авторства знаного різьбяра Миколи Півня. А розписував іконостас його син, Павло Півень.

Стіни храму прикрашають великі образи, які малювали відомі чернівецькі художники Олександр Гармидер та Олександр Литвинов, рамки до них виготовив теж Микола Лисаківський.

Як створювався цей іконостас, розповідає Павло Півень в інтерв’ю газеті «Версії»:

Батько розробив проект, різьбив, я — писав ікони. Нам вдалося поєднати в цьому іконостасі східні і західні традиції — адже власне таким поєднанням є сама греко-католицька церква. Батько створив «західний» іконостас (якщо можна так висловитися, адже в католицизмі іконостас відсутній) — маю на увазі, що його елементами є гострі, готичні верхи. Водночас, я використав «східну», візантійську манеру іконопису. Я підійшов до зображення святих у церкві Різдва Пресвятої Богородиці дещо вільно. У першому ярусі розташовані: Матір Божа (це зрозуміло, адже церква під її покровительством), ікона Різдва Пресвятої Богородиці — це також зрозуміло, але водночас це саме зображення є особливим у греко-католицькій церкві, і пізніше я скажу, чому. Ну і не зміг я не згадати про Святого Антонія Падуйського, який був першим покровителем цього храму — тож його розташував крайнім зліва. Попри те, що Антоній Падуйський — католицький святий, я зобразив його в православній традиції — суворим, схематичним. У такий спосіб я спробував його закарбувати в історії цього храму. А щодо ікони Різдва Богородиці, вона також має цікаву передісторію. Колись, коли я був ще малим, у нас вдома були дві старовинні ікони, які батько у когось купив і які мені дуже подобалося розглядати. Однією з них була ікона Різдва Пресвятої Богородиці. А потім вдома збереглися лише їхні світлини, а самі вони кудись зникли. Пізніше батько розповів, куди. Якось він поїхав до Білої Криниці і потрапив до місцевої старообрядницької церкви. У «святковому (празниковому) ряду» (ряду ікон, що зображають дванадцять найбільших християнських свят) було лише десять ікон, а ще двох бракувало. Це були саме ті дві ікони, які батько колись купив і розмістив у нас вдома. Виявляється, їх давно викрали саме з цього старообрядницького храму… Тож тато негайно відвіз їх до церкви. А я для іконостасу греко-католицької церкви відтворив ту ікону з старообрядницького храму».

Вісім років у храмі Святого Антонія та Різдва Пресвятої Богородиці дияконом був світлої пам’яті Павло Тисанюк, якого добре пам’ятають всі прихожани.

У 2010-му році позаду церкви почалося будівництво двоповерхової катехетичної школи. У збудованому приміщенні може розміститися кілька класів.

Також тут збираються різні парафіяльні спільноти, що діють при церкві. У неділю на Службій Божій у храмі можна налічити до 300 людей.

Греко-католицька церква, що на Капеланській, ще із часів Євромайдану, а потім і з перших днів війни, опікувалася тими, хто став на захист своєї країни. Тут молилися за тих, хто воює, допомагали волонтерам, звідси проводжали бійців на війну і в останню дорогу… Настоятель храму отець Василь Гасинець — капелан, який надає духовну підтримку українським воїнам і неодноразово бував у зоні бойових дій.

У липні 2016-го року на сайті Чернівецької міської ради п. Галиною Абрамюк було зареєстровано петицію про перейменування вулиці Нікітіна на Капеланську. «Україна позбувається комуністичного минулого. Пропоную перейменувати вулицю Нікітіна на Капеланську. На цій вулиці знаходиться церква Різдва Пресвятої Богородиці, настоятелем якої є військовий капелан, отець Василь Гасинець, один із тих капеланів, які боронять Україну і її захисників найсильнішою зброєю — словом», — йшлося у тексті петиції. Депутати Чернівецької міськради своїм рішенням перейменували вулицю старшого лейтенанта Павла Нікітіна на Капеланську. Вони підтримали ідею активістів та волонтерів, які зауважували, що ця вулиця на честь всіх священиків, які стоять пліч-о-пліч з нашими бійцями. Тому сьогодні більшість чернівчан не завжди точно пригадає, як називається церква біля залізничного вокзалу, але точно всі скажуть: церква на Капеланській.

Кількість осіб на парафії:

350–400.

У власності громади:

Храм та новозведений будинок катехетичної школи.

Парафіяльні спільноти:

Біблійна школа, Матері в молитві, Братство Святого Антонія, Братство Матері Божої Неустанної помочі, апостольство доброї смерті, вівтарна дружина, катехетична школа Святого Антонія.

У парафії здійснюють активне соціальне служіння. Служать і надають матеріальну допомогу родинам за межею бідності, членам «Товариства політв’язнів та репресованих», членам УТОС (Товариства сліпих), людям з інвалідністю, мешканцям інтернату (м. Хотин), мешканцям притулку для жінок з дітьми (Міста Добра), а також демобілізованим військовим, які знаходяться у психоневрологічній лікарні. Діє школа вчителів-волонтерів (англійська і німецька мова) — зокрема, для дітей, батьки яких загинули під час військових дій на Сході України. Благодійні концерти і ярмарки.